З історії

виникнення села

 

         Село Ропотуха засноване в XVIII ст. Легенда розповідає: після визвольної війни і возз’єднання українського і російського народів, після Переяславської Ради у 1654 році розпочалося розселення козацьких сімей по вільних територіях.

Запорізький козак Іван облюбував гарне місце на узліссі біля верхів’я річечки в північній частині теперішньої вулиці Шевченка, що розміщена вздовж правого берега р. Ропотушки.

        Тут він збудував хату, обзавівся господарством, обробляв землю. Так виник хутір. Була в нього вродлива дружина – Мотря, але із дуже сварливим характером. Іван часто від’їжджав на Запорізьку Січ і виконував свій військовий обов’язок. На Мотрі, звичайно, трималося все господарство і через це вона дуже сердилась. Коли Іван приїздив додому, тоді вже Мотря виливала на нього всю свою злість. Тоді далеко було чути Мотрю і козаки глузували з Івана: „Що ж  твоя Мотря на хуторі репетує, турки та ляхи його обминають десятою дорогою. В тебе не баба, а репетуха“. Хто приїздив на хутір, в більшості своїй бачився з Мотрею, тому в розмовах між людьми побутувало – Мотрин хутір, Мотине поле. Ці назви і досі живуть в пам’яті людей.

        Саму ж Мотрю називали „репетуха“, за її сварливий характер. З часом і  хутір, на якому почали селитися люди стали називати Репетуха. На початку VIII ст. проходив реєстр населених пунктів України російськими і польськими чиновниками. І російський писар, перекладаючи назву поселення Репетуха, записав: «селени Ропотуха», замінивши український „репет“ на російський „ропот“.

        Ропотуха пам’ятає багато подій за часи свого існування. На її полях залишили свій слід коні запорізьких козаків, які, об’єднавшись із гайдамаками, з 1736 року тривожили панів на Уманщині. Пам’ятає вона, як 5 жовтня 1737 року і з 1 по 9 жовтня 1749 року гайдамаки приступом брали фортецю Умань. Вихідці із нашого села були серед козаків і гайдамаків, які під керівництвом Максима Залізняка та Івана Гонти боролися проти польської шляхти і місцевих панів.

       В 1775 році в Ропотусі було 118 кріпацьких господарств з населенням 816 чоловік. Це були володіння магната Потоцького. 28 серпня 1763 року в селі було відкрито дерев’яну Успенську церкву. В 1784 році при церкві було відкрито школу, в якій дяк Гаврило навчав трьох дітей. В 1809 році Потоцький Ропотуху, Шарин і Текучу продав Людвігу Шалайському. Від нього цей маєток за дочкою перейшов до графа Тишкевича. З 1900 року Ропотуха входила до Київської губернії Уманського повіту Ладижинської волості.

      В селі числилось 1740 десятин землі, із них належать поміщику – 117, церкві – 33,5 десятин, селянам – 1429 десятин, іншим „ сословіям “ - 160 десятин.

Господарство пан вів по шестипільній системі, а селяни – по трипільній. В селі на той час були: православна церква, церковно – приходська школа, казенна лавка, цегельний завод, який належав пану Кайзеру. На заводі працювало 8 робочих. В селі було 5 вітряків і 2 кузні. Суспільний мирський капітал до 1 січня 1900 р. складав суму в 400 карбованців, а запаси продовольства складали 4277 крб. Значна частина селян не мала своєї землі, тому змушена була йти в найми до поміщика та до заможних селян або йшла на заробітки у Херсонську область.

      В 1929 – 1930 рр. на території села було утворено чотири колгоспи: „Нове життя“ ,  „Перемога“,  „Червоний лан“ та імені Шевченка. У 30 – х роках відбулося укрупнення господарства: „Нове життя“  та  „Перемога“ об’єдналися в новий колгосп „Ударник“. А „Червоний лан“ та імені Шевченка утворили колгосп „Більшовик“.

      22 червня 1941 року село облетіла звістка про початок війни з німецько – фашистськими загарбниками. Зразу ж на другий день чоловіки пішли на фронт захищати батьківщину. В селі залишились старі, жінки, діти. 28 липня в село увірвались фашисти. Вони почали встановлювати свої порядки. Молодих дівчат і юнаків забирали в Німеччину, примушували людей працювати на них, забирали худобу, зерно і все це відправляли в Німеччину. 11 березня село було визволене від фашистської окупації. При визволенні села загинуло 11 воїнів, які поховані у Братській могилі. 143 жителі села не повернулись з фронтових доріг, полягли смертю хоробрих за нашу Батьківщину. В пам'ять про них було споруджено Обеліск Слави.

     Жахливі картини концтабір них буднів пережили три жінки з нашого села. Це – Гуцал Ганна Степанівна, Саладрай Ганна Василівна, Блонська Ольга Якимівна. Із 1943 року вони були в’язнями концтабору  „Освенцім“. На їхніх очах німецькі вівчарки рвали живих людей, палили в крематорії, жорстоко забивали на смерть. Але вони вижили. 2 травня 1945 року були визволені радянськими військами.

    Невпізнанно змінилось село у післявоєнні роки. Замість маленьких хат з солом’яними дахами виросли нові цегляні будинки колгоспників. Закрасувався новий Будинок культури, побудовано дитячий садок, торговий центр, фельдшерсько – акушерський пункт, тваринницький комплекс. Прокладено дороги з твердим покриттям. Все село потопає в зелені садів. Культурно і заможно стали жити колгоспники. У 1958 році господарство об’єдналось з колгоспом „ Більшовик “        с. Шарин і було назване іменем 40 – річчя Жовтня. Наступного року його переіменували в ім. Жданова. У 1960 році колгосп одержав назву – імені Горького.

Збагатився колгосп. Зросли врожаї зернових культур, овочів, цукрових буряків. За високі показники у вирощуванні овочів бригадир овочевої бригади Кондратюк Іван Петрович у 1966 році був удостоєний високого звання Героя Соціалістичної Праці. Він був посланцем нашого колгоспу на 8 – му Всесоюзному з’їзді колгоспників.

    У 1875 році колгосп імені Горького об’єднається з колгоспом „Прапор комунізму“ с. Фурманка, який відокремився у 1984 році. У 1978 році відокремився і шаринський „Більшовик“. 

    Село славиться передовиками сільського господарства. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені: Сергієнко С.Т., Марчик П.Д., Свинарик Г.І., Бомко І.Т. Орденом „Знак Пошани“ нагороджений Сергієнко С.Т. Орденом Трудової слави ІІІ ступеня нагороджений Кучерук В.П.